28 марта на базе Творческой мастерской Театр марионеток

состоится премьера

проекта "Сволочи"

по пьесе "Ночь Гельвера"

известного польского драматурга Ингмара Вилквиста

режисер спектакля - Андрей Билоус

играют Ирина Калашникова
Алексей Тритенко

Подробнее

Київський театр маріонеток, як i кожен ляльковий театр, традиційно й помилково сприймають як розвагу для дітей. Принаймні тривалий час так i було: на тих підмостках шли дитячі вистави, постановки казок. Аж доки кілька років тому не гримнула сенсація: в «Маріонетках» зробили... «Вишневий сад» Чехова; рецензії на той спектакль, як i ітерв'ю з головним режисером Михайлом Яремчуком, «День» уже публікував. Тож коли я зачув, що на вулиці Сагайдачного поставили шекспіровського «Макбета», здивування вже не було, радше заінтригованість: чи можна на маленькій сцені, ще й iз маріонетками, втілити такий складний текст? Тим паче, що в «Макбета» у професійному середовищі занадто лиха слава. То п'єса геть страшна, британські постановники кажуть на неї «Шотландська п'єса» або «Ця п'єса» через забобон, що від називання оригінальним ім'ям з виставою неодмінно скоїться якась халепа.
Вже по сценографії було помітно, що Яремчук знайшов свій cпoci6 опанування матеріалу. Задник, сама сцена, більшість предметів мають жовтаво-сірий колір старого паперу, а текст «Макбета» (уривки староанглійською) написаний прямо на вільних площинах. 3i стелі звисає грубезне мотуззя, у настилі — два люки, з яких дістають по ходу п'єси всілякі предмети. Пісок, каміння, дерево, нефарбовані тканини, вода, вогонь на свічках, шaxoвi фігури — нічого зайвого, все функціональне, пpocтip сцени використовується до останнього міліметра.
От iз того напівпустельного середовища i являються три відьми, або, за інтерпретацією режисера, Вєди (Борис Книженко, Вадим Лавринюк, Станіслав Щокін), котpi напророчили Макбетовi лиху долю. Гнучкі безстатеві icтоти в обтислих сіруватих уборах — справжнє поріддя пустелі, дивна cyмiш блазнів, дрібних демонів та мандрівних жонглерів. Вони aні хвилини не стоять на місці, вони бавляться з усім, що бачать, i постають у безлічі втілень: від живих акторів до найрізноманітніших — i мініатюрних, i в людський зріст — ляльок.
Що ж до подружжя Макбетів, то центр сцени з маріонетковими мотузками належить їм. Але наскільки спритні, мінливі й всепроникливі Вєди, настільки прямолінійні та пафосні repoї Вадима Кожевникова й Biктopiї Топчій. Саме вони, в їхніх брунатних костюмах, iз зафарбованими наче під кору бурими обличчями i виглядають маріонетками, ляльками в руках долі, а доля — то ж якраз парафія відьом.
Основний сюжет п'єси Яремчук укладає у менш ніж півтори години вистави, але того часу йому цілком вистачає. Він зосереджується на двох найважливіших подіях: на пророцтві відьом та на вбивстві короля Данкана. Найголовніший Макбетів злочин подано надзвичайно простими (як i все у виставі) засобами: з-під підлоги дістають кілька капустин, i Макбет хвацько, несамовито рубає тi голови справжнім, не бутафорським тесаком.
Речі тут — теж виконавці ролей, їхня круговерть захоплює Макбета у зачароване коло, перетворюючи його на таку саму забавку в чужих руках. I саме тому так вражає несподівано притишений фінал. Макбет не веде свій останній бій напряму, деперсоналізація доходить до крайнього ступеня — навіть його смерть розіграють Вєди маленькими потішними ляльками у стилі вертепу, цитуючи народну драму про царя Ірода. I ось саме потому в головному repoєвi з'являеться щось людське. Він стиха, виступивши на авансцену, промовляє слова про смерть Данкана — i це якщо i не приводить до катарсису, то ще довгою луною відгукується в пам'яті по виставі.
Насправді про цей спектакль можна ще багато говорити, але краще подивитись. Бо такий є театр: точній фіксації не піддаетьея, живе одним лише зникаючим жестом, але — от же ж диво — якраз цей невловимий pyx i складае його суть.

Дмитро Десятерик, газета «День»